Володимир ПЕЧКО: Як просувати бренд «Українське вино» на прикладі Аргентини та Чилі

Нещодавно голова ГС «Укрсадвинпром» Володимир ПЕЧКО побував на виноробних підприємствах Аргентини та Чилі. Як відомо, ці південноамериканські країни наразі посідають топові місця у рейтингах продажів винної продукції. Про те, який досвід могла би перейняти Україна у заокеанських виноградарів та виноробів і на що треба робити ставку, аби стати відомою у світі винною країною, Володимир ПЕЧКО розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналу «Садівництво і Виноградарство. Т.І.».

НА СЛІПИХ ДЕГУСТАЦІЯХ АРГЕНТИНСЬКІ ВИНА НЕ ПОСТУПАЮТЬСЯ ЄВРОПЕЙСЬКИМ

«Садівництво і Виноградарство. Технології та Інновації»: Пане Володимире, що під час подорожі в Аргентину вас вразило найбільше?

Володимир Печко: Передусім те, що за короткий проміжок часу в цій країні був фактично витіснений весь імпорт вин за рахунок якості власної продукції та правильної державної підтримки. Десять-тринадцять років тому аргентинські винороби буквально увірвалися в світові рейтинги найкращих продуцентів вина. На сліпих дегустаціях аргентинські вина почали становити значну конкуренцію європейським винам, потіснивши навіть відомі бренди Франції та Італії. Сьогодні аргентинські винороби експортують 95% своєї продукції.

«Т.І.»: За рахунок чого аргентинці зробили такий ривок? Зокрема, запрошували західних технологів?
В.П.: На розвиток Аргентини великий вплив мали переселенці зі Старого Світу – так склалося історично. Перші виноградники в Аргентині були засновані на рубежі XVI-XVII століть в районі сучасної долини Мендоса, куди прибували іспанські завойовники. Протягом наступних трьох століть в Аргентину приїхало безліч емігрантів з Європи, які привозили з собою лози європейських сортів. Тому немає нічого дивного в тому, що Аргентина «відібрала» для себе найкращі виноградні сорти і ввібрала європейські традиції ви- готовлення вина. Наприклад, французи завезли в Аргентину технічний сорт винограду Мальбек, який використовується
для виробництва червоних вин. На початку XX століття Мальбек входив до числа найбільш активно оброблюваних сортів у Європі, зокрема у Франції. Але після холодної зими 1956 року, коли загинуло понад
75% лоз, його популярність в Європі сильно знизилася. І наразі основна країна вирощування Мальбеку – Аргентина, де насадження цього сорту займають площу близько 25 тисяч гектарів. У Чилі французи завезли сорт Карменер, з якого століттями виготовляли червоне бордоське вино. Але в 1867 році цей сорт у Європі був майже повністю винищений епідемією філоксери. Сьогодні основні обсяги Карменеру вирощуються в Чилі, трохи в Італії та США. З часом лози Мальбеку та Карменеру в умовах Південної Америки почали проявляти себе дуже добре. Виноградарі експериментують: садять ці сорти на різних висотах, в різних ґрунтах, щоб поліпшити смак винограду, отримати нові смакові відтінки. Цікаво, що в долині Мендоса сьогодні вирощують 75% аргентинського винограду, тут є плантації багатьох світових виробників вина – це справа престижу.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Ігор ЛОШАК: «Ринок вимагає рожевих та червоних сортів винограду»

«Т.І.»: Які підприємства ви відвідали в Аргентині?
В.П. Вдалося побувати і на найбільших винзаводах країни, і у фермерських господарствах, які мають по 90 гектарів виноградників. В Україні також є великі виноробні компанії, які не поступаються аргентинським підприємствам і мають можливість купувати новітнє обладнання. Наші виробники можуть анітрохи не поступатися ні аргентинській, ні чилійській продукції – звісно, якщо захочуть цього.

«Т.І.»: А що знають у Південній Америці про українські вина?
В.П. В Аргентині взагалі про них не чули. Місцеві винороби здивувалися, що у напоях «Виноробного господарства князя Трубецького» на Херсонщині вміст алкоголю досягає 13,5%. Не повірили, що таке може бути в «холодній» Україні. До речі, в Аргентині зараз змінюється клімат – він вже не такий спекотний, як раніше. І це дуже засмучує виноробів. А в Україні зворотна ситуація: літо стає набагато спекотнішим, що для виноробства тільки на краще. Цукристість винограду та його ароматика справді поліпшуються.

ПОТРІБНО НЕГАЙНО ВВОДИТИ КВОТИ НА ПРОДАЖ ВІТЧИЗНЯНИХ НАПОЇВ У СУПЕРМАРКЕТАХ

«Т.І.»: Яким чином державні інституції Аргентини та Чилі допомагають своїм виноробам?
В.П.: Спочатку державні програми підтримували створення виноградників, закупівлю обладнання. А коли галузь стала на ноги, був зроблений акцент на підтримку експорту. Держава брала активну участь у просуванні продукції на зовнішніх ринках, організації дегустацій, рекламуванні аргентинських вин під єдиним брендом. Аналогічна ситуація і в Чилі, і в сусідній Молдові, де і молдовські вина, і фрукти позиціонуються під одним брендом країни. Щоб у світі помітили досягнення українських виноробів, треба брати участь у галузевих міжнародних виставках. У багатьох країнах виставкова діяльність фінансується або повністю за рахунок держбюджету, або частково компенсується державою. Навіть потужному підприємству потягнути таке просування дуже складно, бо неймовірно дорого. Наприклад, у травні цього року в Бордо пройде виставка Vinexpo Bordeaux 2019. У цьому заході беруть участь наші сусіди – Словаччина, Угорщина, де просування малих виноробів фінансує держава. Деякі українські виробники теж збираються представляти свою продукцію на цій виставці, що обійдеться їм у 20-30 тисяч євро. Треба заплатити за стенди, обладнати їх, організувати ділові зустрічі… Нарешті, потрібно ще долетіти до Бордо… У 2019 році міжнародних виноробних виставок, подібних до Vinexpo Bordeaux, відбудеться більше десяти. І щоб домогтися впізнаваності української продукції, треба брати участь у більшості з них, наприклад, таких як ProWein (Дюссельдорф), Vinitaly (Верона), London Wine Fair (Лондон), Enoexpo Krakow (Краків), SIMEIL (Мілан). Великі компанії можуть дозволити собі рекламу, маркетинг, гарні етикетки, спонсорську допомогу, а от у малих виноробів таких ресурсів немає.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: “Площади под виноградниками в Украине в 2019 году вырастут на 20%” – глава “Укрсадвинпрома” Владимир Печко

«Т.І.»: Навіть у власній країні малим виробникам важко протиснутися зі своїми напоями на полиці супермаркетів…
В.П.: Зазвичай, коли нові виноробні компанії звертаються до менеджерів супермаркетів, щоб розмістити свою продукцію, чують у відповідь: «На свої полиці можемо поставити тільки те, що буде точно продаватися. Отже, ваша продукція – це наші певні ризики, і за них треба платити». А малий підприємець ще сам не знає, як буде реалізовуватися його продукція, і не завжди має кошти на те, щоб дозволити собі покрити ці ризики. Щоб оминути цю проблему, можливо, треба впровадити таку законодавчу ініціативу: зобов’язати власників торговельних мереж виділяти обов’язкову частину на полицях українських супермаркетів для вітчизняних напоїв – скажімо, 30%. Якщо українські пісні вже мають свої квоти в ефірі, чому б не зробити аналогічні кроки назустріч для виробників напоїв?

ПРО НЕСТАБІЛЬНУ ЯКІСТЬ ТА НЕРІВНУ КОНКУРЕНЦІЮ

«Т.І.»: Коли купуєш українське вино у звичайних супермаркетах, досить часто з’ясовується, що його смак та аромат – це лотерея. Чому вітчизняним виробникам не вдається витримувати стабільну якість сво-
їх напоїв?
В.П.: Якість вина залежить від року збору врожаю, від того, що якісь частини кущів дозрівають повністю, якісь – ні. Багато залежить від клімату, від землі… Виноград можуть помістити в різні бродильні ємності і грона одного сорту, з одного виноградника, будуть давати різне вино. Так відбувається не тільки в українських виноробнях – і в Аргентині, і в Чилі, і у Франції, тобто скрізь. Щоб не помилитися у вині, треба дивитися на його кислотність і цінову категорію. Якщо купуєш пляшку українського вина за 120-150 гривень, його якість буде відповідати ціні. Тому що гірший виноматеріал продається за нижчою ціною. Мені кажуть, що в Італії можна купити добре вино за 3-4 євро, але цього року я був в Італії і спеціально подивився на ціни: за такі гроші добре вино не купиш. Це також буде напій зі зниженою кислотністю, дешевий за рівнем. У нас в Україні ціни, наприклад, на чилійські вина невисокі, тому що є державні програми, які дозволяють дешево експортувати ці напої. Грубо кажучи, на продаж чилійських вин йде 40% компенсації, в Україні вони коштують дешевше, ніж у себе в країні.

«Т.І.»: Для української продукції це нерівна конкуренція.
В.П.: Найближчим часом в Україні буде скасовано митний збір на імпортні вина і це ще більш ускладнить конкуренцію для вітчизняних напоїв на власному ринку. Українські виробники виявляються абсолютно незахищені.

«Т.І.»: Але держава все ж таки зробила якісь кроки для розвитку малого виноробства у 2018 році…
В.П.: Так, у закон про мале виноробство внесли зміни. Було спрощено отримання ліцензії для малих виноробів, які виробляють від 10 тисяч декалітрів продукції (100 тонн) або 120 тисяч пляшок. Була введена четверта група оподаткування для малого виноробства як для виробників сільгосппродукції. У 2018 році для плодово-ягідного виноробства зменшили акцизний збір з 126 гривень до 1 копійки. Виробників плодово-ягідних вин прирівняли до виноградних виноробів. Це дає можливість диверсифікувати виробництво, і надлишок продукції можна буде переробити не тільки в соки, джеми, пастилу, але й у вина.

«Т.І.»: Наскільки швидко українські винороби зможуть переорієнтуватися?
В.П.: На жаль, малі виноробні підприємства не поспішають виходити на ринок, тому що бояться: знову щось зміниться. Питання полягає в довірі до власної держави. Щоб розвивати плодово-ягідне виноробство, треба робити ставку на переробку продукції. І в першу чергу – закуповувати обладнання для переробки, тому що свого часу ця галузь була знищена. Суми для відродження потрібні чималі. Для малих виноробів (не залежно від того, чи це плодово-ягідне виноробство, чи виноградне) найпростіше обладнання коштує від 100 тисяч євро… Тому для українських виноградарів та виноробів дуже важлива підтримка держави в придбанні обладнання, в посадці виноградників, садів і ягідників, в отриманні сертифікації, в просуванні виноробної продукції під єдиним брендом.

ЗА ОСТАННІ П’ЯТЬ РОКІВ ВИНОГРАДНИКИ МАЙЖЕ НЕ ЗАКЛАДАЛИСЯ

«Т.І.»: В Україні продовжують закладати яблуневі сади, а виноградників – дуже мало. Не вистачає виноматеріалу, нових перспективних сортів винограду. Чому у нас утворюється такий перекіс?
В.П.: Минулого року в Україні заклали майже 350 гектарів виноградників. Усі ці посадки зробили близько десяти компаній. Все-таки наші землі більше підходять для вирощування садів, причому по всій країні. А сприятливі умови для виноградників – це Закарпатська, Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька області та ще деякі регіони. Інколи винороби розповідають мені, що їм вдалося виростити якісний виноград з хорошою цукристістю у Харківській чи Вінницькій областях. Але для промислового виробництва потрібні стабільні показники. В Україні для виноградарства не задіяний крайній Південь, є багато територій на Одещині, Херсонщині, в Запорізькій та Закарпатській областях, де міг би вирощуватися відмінний виноград.

«Т.І.»: У результаті – закладання виноградників в Україні сьогодні посідає останню сходинку в переліку посадок зерняткових, кісточкових, горіхоплідних та ягідних культур. Це недалекоглядність держави?
В.П.: Таку державну підтримку виноградарів, яка є зараз, треба було зробити 25 років тому. Сьогодні за кошти держбюджету компенсують лише саджанці, а це лише малий відсоток від необхідних інвестицій. Потрібно купувати сучасні сорти винограду, встановлювати шпалери, зрошувальну систему… Щоб виростити виноград, необхідні серйозні вкладення в його догляд. А держава не надає підтримку для догляду за виноградниками та садами і ягідниками, отже, підпри ємства і не закладають плантації.

«Т.І.»: Тобто, якщо говорити про український Південь, нам варто було би відмовитися від виснажливого для землі рапсу, а натомість посадити виноград?
В.П.: Так, треба вносити зміни в законодавство. Було б стратегічно правильно, якби підприємства, які знаходяться на Півдні України, були зобов’язані в структурі своїх посівних площ посадити 10% виноградників. Колись за радянських часів кожен колгосп або радгосп був зобов’язаний мати свою пасіку та не менше 10 гектарів яблуневого саду. І навіть господарства, які займалися іншими видами діяльності, мали свої сади. А зараз підприємства, в розпорядженні яких є по 10 тисяч гектарів землі, не мають жодного
гектару виноградників… До речі, якщо пайовики бачать, що на їхній землі з року в рік саджають тільки соняшник та рапс і таким чином орендодавець може значно погіршити якість ґрунту, це дає їм право розірвати договір оренди.

ЩОБ УКРАЇНСЬКИЙ РИНОК ЕВОЛЮЦІОНУВАВ, ПОТРІБНО ПРИБИРАТИ НЕДОБРОСОВІСНИХ ВИРОБНИКІВ ВИНА

«Т.І.»: Закордонні ринки зацікавлені у плодово-ягідних винах?
В.П.: Упевнений, що такі напої затребувані у світі, але загалом цей ринок поки що недооцінений. Наприклад, в африканських країнах надають перевагу солодким винам. І оскільки плодово-ягідні напої більш солодкі, їх можна реалізовувати на цьому ринку. В Україні, до речі, хоч і зростає популярність сухих виноградних вин, але все одно залишається чимало споживачів, які люблять десертні та напівсолодкі вина.

«Т.І.»: Чи багато українських підприємств виготовляють плодово-ягідні напої?
В.П.: Сьогодні в Україні працює двадцять підприємств, які виробляють виноградні вина, а в плодово-ягідному виноробстві підприємств практично немає. Є великі компанії, які роблять невелику кількість плодово-ягідних вин.

«Т.І.»: Яким чином у світі просувається бренд «Українське вино»? Чи фінансує держава якісь заходи?
В.П.: Ніякого просування бренду українського вина немає і жодні заходи не проводяться. Хоча в Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України зараз створений офіс, який займається просуванням вітчизняної продукції та щось частково фінансує, але що стосується виноробства, то ми цього не помічаємо. В Україні кожне підприємство розвивається саме по собі. Щоб український ринок еволюціонував, а позитивний імідж країни зміцнювався, треба прибирати недобросовісних виробників вина. В цьому допоможе Держпродспоживслужба, фіскальна служба, в чиї обов’язки входить відстежування фальсифікату. У Чилі, наприклад, створений інститут, якому частково передали контроль за виноробною продукцією. В Україні для суворого контролю потрібна політична воля. Необхідно залучати фахівців до оцінки продукції, у нас в країні є сучасні лабораторії. Працювати треба чіткіше і жорсткіше. І в моноліті: від виробників продукції потрібна якість, від держави – підтримка. Аргентинські та чилійські вина не тому купуються в усьому світі, що їх просування фінансує держава, а тому що на сліпих дегустаціях напої цих країн здобувають Гран-прі та перемагають європейських виробників. Південноамериканські вина користуються популярністю, бо вони якісні. Отже, боротьба за якість продукції – це першочергове завдання українських виноробів.